Передивляючись старі фотографії у сімейному альбомі дідуся і бабусі, я часто питаю : хто це? І бабуся з дідусем мені розповідають .
Мабуть немає жодної сім’ї на Україні, де їхні рідні не загинули у Другій світовій війні,або ж брали участь у бойових діях. У сім’ї моєї бабусі з війни не повернувся рідний дядько – Махно Григорій Сергійович 1922 року народження. Його забрали на війну в 1941 році в перші дні війни,йому виповнилося лише 19 років,був не одружений, загинув у Білорусії, при форсуванні річки в 1941 році . В родині Махнів на його ж честь брат і сестра назвали своїх синів – Григоріями. У моєї ж бабусі і дідуся є його фотографія,яка збереглася до цих пір.
А ще мені бабуся все розповідає, що моя мама Оксана, одна в роду, дуже схожа на прабабусю Гайдай(Махно)Уляну Сергіївну 1919 року народження. Бабусю Уляну в свої 14 років віддали в Лубни до війни жить і працювать нянькою - до людей, бо у селі їх мама не могла сама прогодувати сім’ю. Так бабуся Уляна жила і працювала у людей на той час – високопоставлених і розумних, хороших. Але одного разу приїхав «Чорний ворон», так називали машину з енкаведистами і забрали тих людей і розстріляли, бо вони були – євреї. Осталась у них дівчинка років 5-6 , забрали і її. А бабуся підросла і влаштували її на роботу санітаркою у пологовий будинок. А у Лубнах на той час стояла велика військова частина, і кожної неділі в центрі міста, військовий оркестр грав, люди відпочивали . Приходили військові, тоді вона і познайомилася з військовим офіцером - Гайдаєм Петром Михайловичем з Черкаської області. У 1940 році восени вони одружилися. На весіллі, яке відбувалося у Лубнах були тільки їх батьки, бо за три дні вони повинні були їхать на кордон з Польщею у Раву Руську. Молода сім’я поїхала і 18 лютого 1941 року у них народилая донька. А 22 червня 1941 року почалася Друга Світова війна .
По тривозі вночі Петра Михайловича визвали, думали, що на навчання, але це була остання мить їх сімейного щастя, через годину уже військові збирали сім’ї всіх військових – з собою мати документи і дітей на руках, грузили на машини і вивозили в центр України. По дорозі машини бомбили, люди ночували в полі, їсти не було чого. Добравшись до Шепетівки їх грузили на поїзд і вивозили. Але тільки погрузиться поїзд з людьми, налітали німецькі літаки і бомбили. Так було три дні, поїзди виїхати не могли, бо поруч у лісі сиділи шпигуни і передавали дані німцям. На третій день люди сіли знов до вагонів і знов почався обстріл і бомбардування. Попередні рази якось бабусі Уляні удавалося з маленькою дитиною вилізти з вагону, але на цей раз вона бачила, що люди такі налякані, що задавлять її з дитиною. Вона притиснулася до вікна. Поруч біля вікна стояла зенітка, яка стріляла по німецьких літаках. Молоді солдати побачили жінку з дитиною у вікні. Вони розбили прикладами вікно і витягли її з вагону разом з дитиною. Бабуся бігла до лісу, як всі інші. Ззаду пролунав вибух. Коли вона обернулася, то побачила, що на місці зенітки зірвалася німецька бомба. Через кілька годин спіймали шпигунів, полагодили залізну дорогу і поїзд уже поїхав. Так вона добралася до рідного села Загребля, де жила її мама ,брат Петро та сестра Варвара, якій було 10 років.
І тоді почалися нові випробування. ЇЇ і брата хотіли забрати у Німеччину, вона тікала 8 разів. А брат Петро 11 раз втікав , а за кожним разом випускав із товаришем вагон людей. Вони просвердлювали вагон заточками і за ніч усі люди по ходу поїзду – вистрибували . За те, що дочка Уляна і син Петро тікали і не поїхали до Німеччини, поліцаї забрали їх матір Прісю до в’язниці у Хорол, а дітки Варвара 10 років і Валя 2 роки –залишилися самі вдома, холодні і голодні, бо це була зима 1942 року. Повернувшись додому застала таку картину бабуся Уляна – двері відкриті, діти на печі, три дні нічого не їли. Після визволення села отримала вона від пораненого чоловіка два коротенькі листи. А третій – написаний чужою рукою, за його проханням : «Ти ,молода і гарна, якщо знайдеться хороша людина, виходь заміж. Але за такого, щоб не обіжав нашу Валю». Це була остання звісточка. У 19 років бабуся Уляна назавжди залишилася вдовою офіцера. Дійсно вдовою, бо ніколи ні за кого більше не виходила заміж.
А прадідусь Махно Петро Сергійович, 1925 року народження сам пішов на війну. У 1943 році, він прибавив собі 1 рік, бо йому ще не було 18 років. Служив зв’язковим на передовій лінії. Коли визволяли Київ від німців, дідусь Петро форсував Дніпро. Це було на 7 листопада - крижана вода і Дніпро червоний від крові. Виживав один із десяти, хто там був. І він молодий, коренастий – вижив ,переплів Дніпро,але став лисий. Як говорив професор йому – чуб відновитьсчя на 4-5 років, а далі знову вже випаде. Так і сталося. Коли він був дома в 1941-1942 році, поліцаї заставляли всіх жителів села Загребля возить до концтабору «Хорольська яма» продукти всякі: зерно, тощо. І от одного разу, заїхавши в сам концтабір, йому кинувся у очі молодий гарний юнак, худий, замучений, хворий. Дідусь йому каже тихенько: «Залазь на сани, щоб ніхто з німців не побачив і вкрийся соломою, а я тебе вивезу звідси». Почувши це він заліз на сани і дідусь вивіз його до Хильківки. Коні були мокрі,так їх гнали, щоб швидше відїхати від табору. Дідусь зняв із себе якусь куфайку, шапку. Дав йому шматок хліба і показав у який бік йому тікать. А сам поїхав додому . Пізніше ,після війни, розказували, що була стаття у «Сільських вістях», де розшукував чоловік такого хлопця як дідусь , але тоді не всі виписували газети і дідусь не довідався про адресу того чоловіка. А коли дідусеві зробили у Київському військовому госпіталі операцію уже у 1990 році, до дідуся приходило багато дітей провідувати, коли вони дізнались, що він визволяв Київ.
Ось декілька історій моєї родини про Другу світову війну.
Коментарі
Дописати коментар