Переможець обласного етапу Всеукраїнського дитячого літературного конкурсу "Творчі канікули -2021" - Дарина Черненко

 

До вашої уваги оповідання Дарини Черненко " В цьому сезоні ми робінзони", яке перемогло на  обласному етапі дитячого конкурсу у номінації «Знайомтеся — це ми!»

 

КЗ «Публічна бібліотека» Оржицької селищної

Дарина Черненко, 15 років

 

В цьому сезоні ми робінзони. 

Оповідання.

У мене є брат. Старший на п’ять років. Із самого малечку, я ходжу за ним по п’ятах.    Ні, як нитка за голкою. Так краще звучить. І пристаю до нього як реп’ях (так каже брат). Він щей  не так каже. Мовою приказки, не зовсім літературної. Але то вже таке.

Можна сказати, що мій брат не дуже спокійний. А ще збуджений, рухливий, непосидющий (так каже словник). Мені з ним дуже цікаво. Він постійно організовує мене на якісь справи. По-секрету скажу, що ці справи не дуже подобаються нашим батькам. За це нам часто перепадає від мами. Тато тільки супиться, певно своє згадує.

Сидимо ми якось у дворі на лавочці. Батьки на роботі. Сказали, щоб з двору «нікуда». Сидимо, значить, нудимся.

- Знаєш, Владко, – мрійливо каже брат - Так хочеться  робінзоном побути. У халабуді пожити.  І притискає до грудей книгу Всеволода Нестайка «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо», яку саме взявся читати. – А ти? – запитує брат. А що я? Мені так раптом захотілося побути робінзоном і жити в халабуді, що хоч «рятуйте» кричи!

- В ліс нас не пускають,  – розмірковує брат. Хочу сказати, що ліс у нас зовсім поруч. Але без батьків вхід нам туди суворо заборонений (так каже мама)!!!

Свій погляд брат зупиняє на кукурудзі, що росте на наших грядках. Двір у нас невеличкий – клумба і клаптик городу. Кукурудзи зовсім не багато. Далі брат повертає голову до городу сусідки – баби Тетяни. В неї город чималенький. Кукурудза тягнеться рівними зеленими рядками аж до лісу.

- Може до баби Тетяни в кукурудзу? – чую голос брата. Я з готовністю киваю головою. До баби, так до баби. Її цілими днями немає вдома. Вона на роботі. Хоч і глубоко пенсіонного возраста (так каже мій дідусь).

Взявши з маминої корзинки по рукоділлю моток шпагату, ми з братом поринаємо у наступну пригоду. Забрідаємо в саму середину бабиної кукурудзи і намагаємось будувати халабуду. Кукурудза ламається, не хоче нахилятися. Але ми наполегливо йдем далі і пробуємо ще і ще. І диво! Вау! Ми змогли! Зв’язали докупи аж шість кукурудзин!

Брат задоволено оглядає результати нашої праці. То нічого, що після нас по кукурудзі ніби смерч прокотився.

- Владко, підбирай зламану кукурудзу і ставляй сюди, стіни будуть. Я слухняно підбираю зламані рослинки і підставляю їх до зв’язаних кукурудзин.

- Так. Стіни є. Немає даху, – каже брат. А потім махає рукою. – А, нехай так буде. Будем бачить як хмарки пливуть. А ввечері на зорі дивитись. Таке?

- Таке – кажу я.

         Щоб не сидіти на сирій землі, ми пішли по сіно до другої сусідки – тітки Олі. Вона кролів тримає і сіна у неї велика копиця. Добре, що тітка Оля теж на роботі, а чоловік її, дядько Сашко, на заробітках. Сіно нам не піддавалося. Ми з усіх сторін копиці смикали його, але складене вон обуло на совість (так каже моя бабуся). Не довго думаючи, брат розігнався і видерся на самий верх копиці і вже звідти скинув униз оберемок сіна, який ми благополучно (це теж бабуся так каже) віднесли у халабуду.

 Ввечері ми трохи перетрусилися, коли тітка Оля бідкалася нашій мамі. – І що воно з моїм сіном. І вітру не було, а розкидане. Так же гарно складали, так утоптували. Общіми усіліями (за словами дідуся) сіно було складене, а ми полегшено зітхнули.

         Але то було ввечері. А зараз ми з братом попадали на сіно. Пахне. Але ж коле. Брат швиденько збігав до хати і приніс покривало. Лежимо. Вже сіно не колеться. Дивимось на небо, на хмарки. Угадуємо на що схожа та чи інша хмарка.

-         Гарно. – каже брат

-         Гарно. - кажу йому я.

Ще днів три ми ходили до халабуди, а потім нам це набридло. І ми за неї зовсім забули. А вже зовсім пізньої осені, коли ми з братом гребли листя в дворі, а мама відносила його на купу, ми почули зойки і крики баби Тетяни.

-         Пів городу перетолочили! Скільки кукурудзи понівечили! А щоб вам! – кричала

сусідка. Ми з братом вгрузли по коліна в землю. – Мирославо – лементувала баба – а йди подивися, що твої харцизяки наробили!

         Мама з жахом дивилась на результати нашої праці: поламана кукурудза, розвалена вітром халабуда, а посередині – змочене дощами, напівстрюхле покривало.

         - А я ж його шукала… - наче вві сні каже мама. Потім різко обертається до нас.  Ми з братом хутенько розвертаємось теж і мчимо з усієї сили до великого горіха. По дорозі мама перечіпається через кукурудзину і сторчакує прямо в невикопані буряки сусідки. Це дає нам фору і ми з братом вже сидимо на верхніх гілках горіха. Мама бігає кругом нього і кричить:

         - Ану злазьте. Злазьте зараз, бо я його спиляю.

         - І спиляє. – шепчу я братові.

         - Ні, він товстий. Доки пилятиме, пересердиться. – відповідає брат.

         Ще довгенько ми сиділи на горіхові, доки не прийшов тато. Тато сказав, щоб злазили. Тата послухали.

         Цілий тиждень сиділи без солодощів, комп’ютера і телефонів. За те, які хмарки кучеряві були, коли ми лежали в халабуді і дивились на небо…

 

Від автора: оповідання написане на реальних подіях.