Переможець обласного етапу Всеукраїнського дитячого літературного конкурсу «Творчі канікули -2022» Черненко Дарина у номінації «Знайомтесь – це ми!»

                    «Знайомтеся – це ми»

                         Черненко Дарина

                                       16 років

                                 смт. Оржиця

                                

                     Літо, Віталька і велосипед.

Лежу  у садку на траві під старою розлогою черешнею і ліниво спостерігаю, як нахабні горобці  клюють темно-червоні соковиті ягоди. Черешні не витримують горобиної атаки і одна по одній смачно падають на траву, розбризкуючи навколо сік. Рік тому під цією черешнею лежали ми з двоюрідним братом Віталькою і спостерігали горобчачі гостини.

Віталька. Житель південного міста Херсон, коріння якого сягають і нашого невеликого села. Коріння – це його тато, дядько Толя, морський офіцер, рідний брат моєї мами, та його мама, яка теж родом з нашого села.

Щоліта Вітальку привозили з міста до нас у село. І він по черзі гостював у бабусь – маминої і татової (нашої спільної бабусі). Ранком ми прокидалися від бабусиного голосу: «Лежебоки, вставайте снідати!». І ми, вмившись під «рукомийником», що стояв у дворі, спішили до сніданку. На столі у великій мисці на нас витріщались  улюблені вареники з полуницями, такі великі й пухкі, як наша бабуся Галя. Вареники запивались теплим молоком «з-під корови», на поверхні якого стояв легенький шум. До речі, день також завершувався теплим молоком, але вже з  варенням із чорної смородини. І ми, помивши ноги, падали на ліжка, як підкошені. Але скільки всіляких подій відбувалося між ранком і вечором. Річка – обов’язково, але після того, як відженемо корову на пасовисько. Це вже в нас було як ритуал – стрічати і вигонити корову. Але про це іншим разом. А зараз, дивлячись на краплини соку, згадую нашу з Віталькою минулорічну пригоду.

Вітальчині дідусь і бабуся (мамині) подарували йому на день народження велосипед. Темно-синій, швидкісний, з усілякими «прибамбасами», він був мрією багатьох дітей. Такого в селі ще ні в кого не було. Віталька поважно їхав по вулиці і крутив головою із сторонни в сторону: ану, чи всі бачать. Бачили всі.  І заздрили теж всі. Особливо Сашко, який їздив на ще батьковому «Орльонку». «Ну дай проїду, ну дай…» - сканудив він у Вітальки. Той вагався: і Сашка не хотілось ображати, і велосипеда жаль було.

Відігнавши корів, ми з хлопцями складали плани на післяобід. «А знаєте що, – запропонував Сашко, – тепер, коли ми всі велосипедні, давайте гайнемо по горох до фермера Фесенка. Він уже достиг. Я вчора пробував, брат привозив».  Хлопці загомоніли, підтримуючи Сашка. Лише ми з Віталькою не знали, що робити.  Їхати без дозволу страшно було, а якби попросилися, то ніхто б мене не відпустив. Та ще й  з Віталькою. Віталька запитально дивився на мене. Я трохи подумала, і, ех, що буде те й буде, кивнула головою.

Горох ріс за сусіднім селом, кілометрів п’ять від нас.. Заховавши велосипеди у лісосмузі, ми лежали на животах у зеленому горосі і вибирали налиті стручки. Яке ж це задоволення: зриваєш стручок, язиком розпорюєш його на дві половини, а потім знову ж язиком підхоплюєш напівпрозорі горошини і жуєш їх. Ех, смакота!

Наївшись від пуза, вирушили додому. Назад їхали навпростець, по грунтовій дорозі. Вода, яка бігла з гори під час минулої грози, повимивала широкі рівчаки. Тому з гори не їхали, а вели велосипеди. І тут Сашкові прийшла в голову ідея пустити велосипед по рівчаку. Розігнавши свого «Орльонка» пустив його вниз.  Велосипед, дзенькаючи і підскакуючи, котився з гори, за ним, «гакаючи» і «гукаючи», біг Сашко. Видовисько було ще те! Ми всі по черзі пускали свої велосипеди і, улюлюкаючи, зі свистом бігли за ними вниз. Лише Віталька стояв осторонь, жаліючи свого велосипеда. Нарешті  він не витримав і запустив свого «швидкісного». І раптом щось пішло не так. Новий Вітальчин велосипед вискочив із рову і з розгону врізався в стовбур старої груші – дички.  Віталька, доганяючи велосипед, перечепився об камінь і збив коліно.  

Сяк – так зупинивши кров і, приліпивши листок подорожника,  попередньо «простерилізувавши» його Вітальчиною слиною, перев’язали рану Сашковою футболкою. Бідний Віталька терпляче переносив наше лікування і старався не дивитись на свій велик, колесо якого було скручено вісімкою. Це вже було серйозно і зовсім не смішно.  Ми мовчки брели в село,  по черзі тягнучи на собі велосипед.

            А тим часом у селі велися пошуки. Дядько Толя, моя мама, дідусі і бабуся Галя шукали мене і Вітальку. Вітальчина мама і бабуся до пошуків не приєдналися: поїхали в Оржицю робити манікюр. Збігавши на річку, до ставка, на стадіон, позаглядавши в усі колодязі і погреби покинутих хат, наші родичі розгублено стояли посеред  двору. І тут, як каже Сашко, «картина Рєпіна – «Припливли» , з’явилися ми. Я, в зеленій від гороху футболці, зранений Віталька і його темно-синій велосипед з колесом схожим на вісімку. Нашим родичам, мабуть, відняло мову, бо вони мовчки дивилися на нас. Першим оговтався дядько Толя. Він схопив лозину, якою бабуся ганяла гусей. Побачивши лозину, нас з Віталькою як вітром здуло. Переганячючи один одного, ми бігли до форпосту нашого двору – літньої бані. За нами, цвьохкаючи лозиною і кричачи: «Ану стійте, стійте кому кажу. От зараз ви получите!», біг дядько Толя. Ну, і хто б же зупинився, знаючи, що «получимо»?

            Ми заскочили у літню баню і заперлися на крючок. Дядько Толя, морський військовий офіцер,  скакав навколо бані з лозинякою і цвьохкав нею по нашому сховищу, напевно, щоб ми дужче боялися. Ми і так боялися, а баня ж при чому? В бані сиділи аж поки не прийшла корова з пасовиська. Дуже хотілося їсти. Горох, який запасливий Віталька напхав у кишені, давно закінчився. Та й не смачний він уже був, той горох.

            Дуже зраділи коли почули слова бабусі Галі: «Та виходьте вже, горечка мої. Батько вже зремонтував велика». Яке це щастя було пригорнутися до теплих бабусиних рук і усвідомлювати,  за словами Сашка, що відбулися «малою кров’ю».

            Брат Віталька зараз в окупованому Херсоні. Невеселе це літо без нього. Лежу у садку під черешнею і мрію про мир, про зустріч з Віталькою, про наші нові пригоди.

           

Сюжет для оповідання взято з реальних подій.